Календар знаменних та пам'ятних дат Тростянеччини на 2026 рік

                                Тростянецька селищна публічна бібліотека

 

Основні знаменні і пам’ятні дати

Тростянеччини у 2026 році

                 135 років від дня народження Олександра Миколайовича Свенціцького (30 серпня 1891, c. Савинці, Брацлавський повіт, Подільська губернія — †1944, Берлін) — підполковника Армії УНР.

                 130 років від дня народження Леонтія Івановича Форостівського (23 травня 1896 с. Олександрівка, Савинецька волость, Брацлавський повіт, Подільська губернія – 1974 США) — українського історика, під час німецької окупації України — голови Київської міської управи.

                 115 років від дня народження Петра Трохимовича Сокура (25 вересня 1911, село Демківка, Подільська губернія — 11 жовтня 1987, село Бринь, Калузька область) — радянського офіцера, одного з перших Героїв Радянського Союзу у Другу світову війну.

                 100 років від дня народження Івана Михайловича Сороколіта (12 травня 1926, с. Олександрівка Тростянецького району Вінницької області — 11 травня 2017, с. Котівка Гусятинський район Тернопільська область) — українського господарника, агронома, Героя Соціалістичної Праці.

                 100 років від дня народження Віталія Ігнатійовича Западнюка (2 червня 1926, село Тростянчик — 20 липня 1998р., село Тростянчик) — видатного українського фармаколога, доктора медичних наук, професора, одного з засновників геріатричної фармакології в Україні.

                 85 років від дня народження Марії Петрівни Корж (Ласюк) (5 березня 1941, с. Летківка — 24 вересня 2021, с. Летківка, Гайсинського району Вінницької області) — української радянської діячки, депутатки Верховної Ради УРСР 7—9-го скликань.

                 80 років від дня народження Миколи Іваановича Панасююка (1 січня 1946, село Тростянчик) — агронома, заслуженого працівника сільського господарства України; голови районної та обласної рад сільгоспвиробництв, заступника керівника Аграрного союзу України.

                 70 років від дня народження Донеця Олександра Сергійовича (15 липня 1956 року, село Верхівка Ободівського району, нині Гайсинського району Вінницької області) — українського архітектора. Члена Національної спілки архітекторів України з 1987 року; з 1994 року — члена президентської ради НСАУ та член Київського правління НСАУ.

                 75 років від дня народження Сергія Онофатовича Ровишина (12 листопада 1951, село Четвертинівка, Тростянецький район, Вінницька область — 15 жовтня 2022, село Четвертинівка) — видатного українського фахівця у галузі сільського господарства, заслуженого працівника сільського господарства України, мецената та благодійника.

                 55 років від дня народження Світлани Юхимівни Баламут (Осоховської) (21 липня 1971, смт Тростянець, Вінницька область) — української письменниці, членкині Національної спілки письменників України з 2025 року.

                 50 років від дня народження Людмили Миколаївни Пронько (15 серпня 1976 смт Тростянець, Тростянецького району Вінницької області) — української науковиці, кандидата економічних наук, доцента кафедри адміністративного менеджменту та управління Вінницького національного аграрного університету.

                 45 років від дня народження Лариси Миколаївни Білозір (24 вересня 1981, селище Тростянець, Вінницька область) — української громадської діячки, політика, кандидата економічних наук, народного депутата України IX скликання.

                  40 років від дня народження Олени Петрівни Лівінської (1986 рік, смт Тростянець, Вінницька область) — мікробіолога, засновниці інформаційної платформи «Мікроб і Я», наукової співробітниці Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України,  кандидатки біологічних наук.

                 40 років від дня народження Ірини Василівни Ляшенко (17.08.1986 смт Тростянець) — лікарки-анестезіолога, підполковника медичної служби, військовослужбовиці Збройних сил України, учасниці бойових дій, начальниці відділення невідкладної медичної допомоги у Харківському військовому клінічному медичному центрі Північного регіону.

В ЦЬОМУ РОЦІ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

   90 років (1936) – Тростянецький ліцей

   85 років виникла підпільна група

   85 років тому (01.08.1941) окупована територія Вінницької області була поділена на румунську (Трансністрія) та німецьку (рейхскомісаріат «Україна») зони за лінією Могилів-Подільський – Бершадь.

   35 років (1991) – створена спілка ветеранів Афганістану.

   30 років тому створено Тростянецьке районне літературно-мистецьке об’єднання «Джерело» (квітень, 1996 р.), яке об’єднало місцевих поетів, художників, вокалістів, композиторів. Засновниками була група ентузіастів, митців-аматорів: Г. С. Наволочко, М. О. Шерник, Л. Ф. Колесник, Л. А. Бурдейна. Очолив об’єднання Святослав Костянтинович Шур. У 2006 р. на його основі утворюється автономний, а згодом самостійний творчий гурт «Стожари» (м. Ладижин). Об’єднання «Джерело» є колективним членом обласного літоб’єднання ім. Василя Стуса, бере активну участь у районних, обласних літературних заходах, зустрічах із письменниками, молоддю. Систематичним стало проведення виставок художників – членів РЛМО «Джерело», майстрів декоративно-прикладного мистецтва. Аматори «Джерела» – часті гості в закладах освіти, культури району та за його межами. Відома далеко за межами області видавнича діяльність об’єднання: випуск чотирьох літературних альманахів – «Подільське перевесло» (Ладижин, 2000); «Як спів тростини на крилатім вітрі…» (Тростянець, 2003); «Над сивим Батогом» (Вінниця, 2006); «Душі криниця» (Вінниця, 2014). З 2013 р. керівник творчого об’єднання «Джерело» – Тетяна Володимирівна Ясенчук, поетеса, прозаїк, член НСЖУ.

Свенціцький Олександр Миколайович

до 130 річчя від дня народження

 Олександра Миколайовича Свенціцького

 

Народився 30 серпня 1891 у селі Савинці Брацлавського повіту Подільської губернії. Свою освіту розпочав у Кам’янець-Подільській духовній семінарії, а згодом продовжив навчання в Одеському військовому училищі, яке закінчив 1 червня 1915 року. Після випуску він розпочав службу у 33-му запасному полку, а вже з вересня 1915 року перебував на фронті у складі 9-го Фінляндського стрілецького полку під час Першої світової війни. Він був двічі поранений, але продовжував службу та отримав звання штабс-капітана в липні 1917 року. 1 травня 1918 року закінчив Інструкторську школу старшин, після чого служив у 8-му пішому Подільському та 9-му пішому Вінницькому полках. Надалі проходив службу у 2-му навчальному запасному курені Армії Української Держави та у Дієвій армії УНР. З червня 1919 року був зарахований до Коша охорони Республіканського ладу. У грудні 1919 року його було інтерновано польською владою, проте вже з початку червня 1920 року він знову повернувся на службу як командир сотні в Охороні Головного Отамана УНР.

Після завершення воєнних подій продовжив своє життя за кордоном. Спочатку проживав у Франції, а згодом переїхав до Німеччини. Помер у 1944 році у Берліні та був похований на православному кладовищі Тегель. Його життєвий шлях залишив пам’ять про відданість військовій службі, відвагу на фронті та службу Україні в складні часи її історії.

                                                        Форостівський Леонтій Іванович

до 130 річчя від дня народження

Леонтія Івановича Форостівського

Форостіівський Лео́нтій Іва́нович (в деяких публікаціях невірно йменуєтся Леонід) народився 23 травня 1896, с. Олександрівка, Савинецька волость, Брацлавський повіт, Подільська губернія.

До окупації Києва працював директором магазину № 1 Київської обласної торгової контори «Головрибзбуту». 2 жовтня 1941 року головою Київської міської управи Олександром Оглоблиним був призначений на посаду Голови Софіївської районної управи Києва з правом організації останньої. Після арешту та страти за саботаж розпоряджень німецької влади багатьох діячів мельниківського крила ОУН — співробітників міської та районних управ Києва, серед яких був його попередник на посаді голови Володимир Багазій, 18 лютого 1942 року Форостівського було призначено на посаду голови міської управи. Пізніше німці також стратили багатьох співробітників Форостівського, серед яких був його родич професор Євген Форостівський з дружиною.

За урядування Форостівського у Києві було проведено перепис населення, за даними якого станом на 1 квітня 1942 року кількість мешканців становила 352 139 чоловік (до початку Другої світової війни — 846 300), визначено кількісно-статевий, національний склад населення, кількість самозайнятого населення та утриманців тощо, а також окреслено територію міста. Серед інших його справ можна згадати організацію київської міської футбольної команди (досягненням якої був відомий т. зв. «Матч смерті» проти німецької команди «Флакельф»). Значну увагу Форостівський приділяв господарському життю міста, особливо транспорту, ремісництву, торгівлі. Прагнув підтримувати присадибне господарство, створював сади та ягідники. Займався питанням відбудови підприємств Києва, сприяв відродженню української церкви, зруйнованої під час більшовизму. Під його керівництвом проводилися підрахунки письменних мешканців Києва, їх віросповідання, відстежувався природний рух населення. З окупаційною владою підтримував лояльні стосунки. Також під час урядування Форостівського, як один з відділів міської управи, діяв Музей-архів переходової доби, директором якого був колишній голова управи історик Олександр Оглоблин. Дружні стосунки пов'язували Форостівського та літературознавця Г. О. Костюка, який залишив багато відомостей про нього в своїх спогадах.

Доля після еміграції

У 1943 році емігрував, вивізши з собою печатку Управи міста Києва. Після закінчення Другої світової війни проживав у Аргентині. На еміграції видав нарис про розстріли у Бикивні та Бабиному Яру під назвою «Хутір Биковня» та «Бабин яр» у м. Києві, надрукованому у журналі «Овид» (Буенос-Айрес), де він підписався як «останній голова міста Києва» (начерк датовано 1 березня 1950 року), а також у вінніпезькій газеті «Новий шлях»). 1952 року видав книгу «Київ під ворожими окупаціями» («окупаціями» він називав як дві німецьких — під час Першої та Другої світових воєн, так і владу більшовиків). У цій книзі стверджував, серед іншого, що Хрещатик у Києві знищили не німці, а радянські міни, встановлені перед відступом у 1941 році.

Пізніше переїхав до США, де помер у 1974 році.

Петро Трохимович Сокур 

                                                                                                   до 115 річчя від дня народження

 Петра Трохимовича Сокура

 

Петро Трохимович Сокур народився у 1911 році в селянській родині в селі Демківка Тростянецького району Вінницької області. Від раннього віку проявляв прагнення до знань, що визначило його подальший життєвий шлях у сфері освіти.

У 1937 році закінчив Ніжинський педагогічний інститут і розпочав трудову діяльність у рідному районі. З 1933 по 1939 роки працював учителем природознавства та директором Гордіївської і Козинецької семирічних шкіл Тростянецького району.

Його педагогічна діяльність була спрямована на розвиток молодого покоління та популяризацію знань про природу й навколишнє середовище.

У 1939 році Петро Трохимович був мобілізований до Червоної армії та брав участь у радянсько-фінській війні 1939–1940 рр. Під час Другої світової війни з червня 1941 року воював на Ленінградському фронті. 1 липня 1941 року, під час нічного бою, будучи червоноармійцем 8-ї окремої бригади морської піхоти, проявив відвагу і героїзм: відбив атаку противника, знищив 13 ворожих солдатів та взяв у полон трьох. За мужність і зразкове виконання бойових завдань Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 серпня 1941 року Петру Трохимовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У 1941 році він вступив до ВКП(б). З вересня 1941 по січень 1943 року брав участь в обороні Ленінграда, де, як снайпер, знищив 32 фашистів та був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня.

3 січня 1943 року отримав контузію поблизу Колпіно під Ленінградом. Після лікування закінчив офіцерські курси і служив воєнкомом у Лопасненському районному військкоматі.

У 1945 році закінчив Вищі курси удосконалення офіцерського складу. Надалі він обіймав посади воєнкома Духовщинського (Смоленська область) та Куйбишевського (Калузька область) районних військкоматів. У 1953 році в званні капітана був звільнений у запас через хворобу.

Після звільнення Петро Трохимович проживав у селі Бринь Калузької області, де продовжував педагогічну діяльність, працював у школі та очолював місцеву сільську раду (1954–1959 рр.).

Життєвий шлях Петра Трохимовича Сокура був поєднанням військової служби, героїзму на фронті та відданої праці в освітній сфері.

Нагороди та відзнаки:

• Медаль «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу (13 серпня 1941, № 526)
• Орден Леніна
• Орден Вітчизняної війни I ступеня
• Інші медалі СРСР

Петро Трохимович Сокур помер 11 жовтня 1987 року у селі Бринь Калузької області. Він залишив по собі пам’ять як мужній воїн, відданий педагог та громадянин, який служив своїй країні як на фронті, так і в мирному житті.

 Сороколіт Іван Михайлович

  до 100 річчя від дня народження Івана Михайловича Сороколіта

 

Іван Михайлович народився 12 травня 1926, с. Олександрівка Тростянецького району Вінницької області. Був українським господарником, агрономом, мав звання Героя соціалістичної праці. Із сім’єю пережив Голодомор 1932—1933 років. Після досягнення 18-річчя від квітня 1944 року брав участь у другій світовій війні, яку закінчив у Німеччині. Служив у групі радянських військ у Німеччині до 1952 року. Отримав бойове поранення. Пройшов війну до самого Берліну і ледь не загинув, втративши багатьох друзів.

Після демобілізації трудову діяльність почав завідувачем клубу села Клювинці Гусятинського району Тернопільської області.

Після закінчення Тернопільської обласної сільськогосподарської школи з підготовки голів колгоспів (м. Кременець, 1955) в березні 1956 року в числі «тридцятитисячників» направлений головою колгоспу «Маяк» у село Котівка Гусятинського району, який очолював до 2010 року — 54 роки. Прийнявши весною 1956 року відстале господарство з великими боргами перед державою, з 15 карбованцями на поточному рахунку, з наявним поголів'ям 37 корів та 86 свиней, без жодної зернини насіння в засіках, завдяки вмілому і ефективному керівництву вивів його у передове підприємство загальнодержавного («всесоюзного») масштабу. Пізніше — директор агрофірми «Маяк» у цьому селі. Господарству присвоєне звання «Колгосп високої культури землеробства», у ньому був збудований і діяв новий тваринницький комплекс з вирощування нетелей на 7000 голів. Щільність поголів'я худоби в господарстві складала 120 голів на 100 га сільськогосподарських угідь. Підприємство постійно перебувало в лідерах за врожайністю сільськогосподарських культур у районі та області. Засаджено і вирощено 17 га хвойного лісу, споруджено ставків загальною площею 118 гектарів, збудовано підземну водопровідну мережу для зрошування полів на площі 1000 га.

І. М. Сороколіт поряд з виробничими питаннями велику увагу приділяв соціально-культурному будівництву в тих дев'яти населених пунктах та чотирьох сільських радах, що знаходилися на території колгоспу. За рахунок господарства прокладено 26 км магістрального газопроводу-відводу до села Котівка, що дозволило газифікувати не лише саме село, але й третину району.

За роки керівництва Івана Сороколіта в населених пунктах збудовано три будинки культури, три школи, два адміністративних будинки, житловий будинок на 36 квартир, фельдшерсько-акушерські пункти, три дитячі садки, одну церкву, прокладено дороги з твердим, а в село Котівку — з асфальтним покриттям. Обирався головою ради колгоспів Тернопільської області та членом Всесоюзної ради колгоспів.

Автор книги спогадів «Поле мого життя» (1-ше видання — 2013 р., 2-ге видання — 2016 р.).

За вагомі досягнення у сільськогосподарському виробництві та соціально-культурному розвитку, колгосп неодноразово нагороджувався «Всесоюзними» та республіканськими нагородами. Помер 11 травня 2017 року у  с. Котівка Гусятинський район Тернопільська область.

                                                         Віталій Ігнатійович Западнюк

  до 100 річчя від дня народження Віталія Ігнатійовича Западнюка

 

Віталій Ігнатійович Западнюк (2 червня 1926, село Тростянчик, Вінницька область — 20 липня 1998, Київ) — видатний український і радянський фармаколог, публіцист, доктор медичних наук (1967), професор (1972), лауреат Державної премії УРСР (1984). Засновник геріатричної фармакології, спеціаліст із лабораторного тваринництва, багаторічний керівник лабораторії геріатричної фармакології Інституту геронтології АМН України, член Історичного клубу “Холодний Яр”. Автор понад 350 наукових робіт, восьми монографій і численних винаходів.

Дитячі та юнацькі роки

Віталій Гнатович Западнюк народився у сільській родині на Вінниччині. Його батько, Гнат Павлович, був учителем, згодом доктором ветеринарних наук та професором; мати, Марія Ларіонівна (у дівоцтві Мельничук), походила з багатодітної заможної родини, батька якої у 1930-ті роки репресувала радянська влада.

Навчаючись у початковій школі, Віталій до жовтневих свят 1935 року вивчив віршик про Сталіна. Але родина була змушена терміново залишити Україну: батько несподівано сказав, що за 24 години вони повинні виїхати. Родина Западнюків опинилася на сході — у малолюдному та спекотному степу Калмикії. Жили у великій нужді, полегшило життя лише працевлаштування батька на науково-дослідній станції тваринництва в Єсентуках, де Віталій міг відвідувати школу.

Під час шкільного футболу Віталій став свідком арешту батька НКВС. Вулицею його вели під конвоєм і багнетами підганяли. Хлопець отримав удар ногою від начальника НКВС Гукасяна, але зміг передати повідомлення матері та директору станції. Згодом батька звільнили, але образа на радянську владу залишилася на все життя.

У 17 років Віталія мобілізували до Червоної армії. На підступах до Кенігсберга він тяжко поранений і понад півроку лікувався у шпиталях, переніс дві складні операції. Демобілізований як інвалід війни II групи.

Освіта та науковий початок

1950 року Віталій закінчив лікувальний факультет Львівського медичного інституту. У 1954 році захистив кандидатську дисертацію. Секретар парторганізації інституту наполягав на його виключенні з аспірантури за вінчання в церкві та українофільство.

Працюючи асистентом кафедри фармакології, Западнюк написав посібник «Лабораторні тварини. Розведення, утримання, використання в експерименті», що тричі перевидавався та використовується і сьогодні. Дослідив сотні синтетичних сполук і написав монографію «Протисудомні препарати», на основі якої захистив докторську дисертацію. Результати його досліджень були використані в космічній медицині: завдяки протисудомним препаратам Западнюка на орбіту вивели собак Бєлку і Стрєлку, а згодом Юрія Гагаріна.

Наукова діяльність

1963 року Віталій Западнюк став керівником лабораторії геріатричної фармакології Інституту геронтології АМН України. Під його керівництвом розроблено та впроваджено геропротектори Декамевіт, Квадевіт, Рикавіт (останні успішно використано лікарями Олімпійської збірної України у 1993 році), а також препарати Каглютам, Ампевіт, Оркомін, Триметилгліцин. Американський професор Гейл рекомендував Квадевіт як ефективний радіопротектор під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Віталій Западнюк досліджував вікові особливості дії лікарських препаратів, розробляв адаптовані схеми лікування літніх пацієнтів, методи оцінки взаємодії ліків та стандарти фармакологічних досліджень у геріатрії.

Автор понад 350 наукових праць, восьми монографій, серед яких «Фармакологія з рецептурою» та «Довідник з фітотерапії». Монографію «Геріатрична фармакологія» перевидано німецькою, в’єтнамською та корейською мовами.

Під його керівництвом захищено 17 кандидатських та 4 докторські дисертації. Запатентовано 16 винаходів і численні раціоналізаторські пропозиції, зокрема тонізуючі напої «Чародійний» і «Лікувальний», столові води радіопротекторної дії «Цілюща» та «Евкаліптова».

Протягом 25 років очолював комісію Міністерства охорони здоров’я України з експериментальної роботи. Засновник науки про лабораторних тварин (ланімалогія).

Громадська та публіцистична діяльність

Віталій Западнюк був автором нарисів про земляків та історичні події. Дослідив невідомі сторінки життя і творчості поета-неокласика Михайла Драй-Хмари, повернув із забуття художника Олексу Новаківського з Ободівки на Тростянеччині, опублікував біографічні дані про силача Василя Куценка та академіка Данила Заболотного.

Був одним із засновників Вінницького земляцтва у Києві, активно збирав кошти на двосерійний фільм «Кайдашева сім’я» режисера Володимира Городька.

Товаришував з Іваном Макаровичем Гончарем, подарував йому картину Амвросія Ждахи «Ой горе, горе чайці небозі».

Член Історичного клубу «Холодний Яр». Його український патріотизм та українофільство, навіть всупереч радянським перешкодам, зробили його прикладом відданості своїй країні та науці.

Особисте життя

Дружина — медик Катерина Захарія. Син Богдан продовжив сімейну традицію у медицині. Віталій Западнюк відзначався відкритістю, доброзичливістю, щирістю та сонячним характером.

Вплив і спадщина

Лауреат Державної премії УРСР (1984) за дослідження механізмів старіння та розробку нових методів діагностики й лікування.

Його методики залишаються фундаментом геріатричної медицини та фармакології літніх людей, а деякі препарати застосовуються в космічній та спортивній медицині.

Помер 20 липня 1998 року в Києві. Похований у рідному селі Тростянчик, звідки видно річку Південний Буг.

                                                                 Марія Петрівна Корж (Ласюк)

до 85 річчя від дня

 народження Марії Петрівни Корж (Ласюк)

 

Народилася в багатодітній селянській родині Петра та Тодосії Ласюків у селі Летківка. З дитинства брала активну участь у сільськогосподарських роботах родини. У 1955 році закінчила семирічну школу в рідному селі та одразу розпочала трудову діяльність у місцевому колгоспі, де спочатку працювала звичайною колгоспницею.

З 1958 року Марія Петрівна очолила одну з трудових ланок колгоспу «Перемога», де продемонструвала високий професіоналізм, відповідальність та організаторські здібності. Під її керівництвом ланка систематично досягала високих врожаїв цукрових буряків, кукурудзи та інших сільськогосподарських культур, що значно підвищувало продуктивність господарства та зміцнювало економічний потенціал району.

Вона активно впроваджувала передові агротехнології, слідкувала за станом ґрунтів, організовувала навчання молодих працівників та передавала досвід колективу. Її ініціативність та відповідальність сприяли розвитку місцевого аграрного сектору, підвищенню ефективності виробництва та якості продукції.

Суспільна діяльність

Член КПРС з 1968 року, Марія Петрівна брала активну участь у громадському житті села та району. Вона обиралася делегатом і представляла колгоспників на різних рівнях, брала участь у плануванні соціальної та економічної роботи, сприяла впровадженню культурно-освітніх ініціатив. Її трудова діяльність та активна громадська позиція була відзначена на рівні району та республіки. Була депутаткою Верховної Ради УРСР 7—9-го скликань.

Нагороди та відзнаки

За видатні трудові досягнення та внесок у розвиток сільського господарства та соціальної сфери була нагороджена:

• орденом Леніна;
• низкою орденів і медалей СРСР;
• грамотою Центрального Комітету ЛКСМУ;
• іншими почесними відзнаками за високу продуктивність та громадську діяльність.

Родина
Чоловік — Корж Сергій Сидорович.

Діти — Бойко (Корж) Людмила Сергіївна, Мельник (Корж) Тетяна Сергіївна, Лаврушина (Корж) Ольга Сергіївна.
Онуки — Бойко Олександр Володимирович, Бойко Артем Володимирович, Мельник Вячеслав Олегович, Лаврушина Вікторія Олександрівна, Ткачук Назарій Олегович.

Марія Петрівна Корж померла 24 вересня 2021 року у рідному селі Летківка, залишивши по собі вагомий слід у розвитку сільського господарства та громадського життя Тростянецької громади.

                                                             Панасюк Микола Іванович 

до 80 річчя від дня народження

                                                              Миколи Івановича Панасюка

Микола Іванович народився 1 січня 1946 року в селі Тростянчик Тростянецького району Вінницької області. Батько працював в колгоспі трактористом, мати — в польовій ланці. Закінчив 8 класів, навчався в Ладижинському технікумі механізації, служив у радянській армії. 1968 року, по дембілізації, отримав призначення на посаду головного механіка колгоспу.1971-го Панасюк призначений заступником голови колгоспу «Дружба» в Гордіївці. 1984 року закінчив Уманський сільськогосподарський інститут, за фахом — вчений агроном; того ж року очолив колгосп «Перемога» в Тростянецькому районі. Врожаї в господарстві зросли до 50-60 центнерів з гектара, поголів'я великої рогатої худоби — понад 1000 голів, свиней — 4000. В Летківцях та Северинівці почалися зведення будов соціально-культурного призначення — адмінбудівля, асфальтовий завод, гаражі, дитячий садок, спорткомплекс. Для прискорення і здешевлення робіт по газифікації сіл створено спецбригаду; в інфраструктуру двох сіл вкладено понад 13 мільйонів радянських карбованців.

Директор агрокооперативу приватних пайовиків «Перемога» села Летківка. Депутат Вінницької обласної ради 4-го та 5-го скликань.

                                                     Ровишин Сергій Онофатович

до 75 річчя від дня народження Сергія Онофатовича Ровишина

 

Сергій Онофатович народився 12 листопада 1951 року в селі Четвертинівка. У 1968 році закінчив місцеву середню школу й розпочав трудову діяльність водієм у Колективному сільськогосподарському підприємстві імені Богдана Хмельницького. З 1970 по 1972 рік проходив службу в армії. Після звільнення повернувся на роботу, де в 1976 році, після закінчення Ладижинського технікуму механізації сільського господарства (1973–1976) з відзнакою, був призначений завідувачем автопарку.

Далі Сергій Онофатович без відриву від виробництва закінчив Київську сільськогосподарську академію за спеціальністю «Механізація сільського господарства» (1979–1985). З 1981 по 1986 рік працював головним інженером господарства, продемонструвавши здібності здібного організатора. Після цього був призначений заступником голови Ілляшівського колгоспу імені Калініна, а через рік — заступником начальника Тростянецького районного агропромислового об’єднання.

У 1989–1995 роках Сергій Онофатович очолював Тростянецький комбікормовий завод №2. У 1995 році його обрали головою правління Колективного сільськогосподарського підприємства імені Богдана Хмельницького. За його керівництва підприємство пройшло складний період реформування аграрного сектору: попри банкрутство більшості господарств району, очолюване Ровишиним підприємство зберегло техніку, тваринництво та реконструйовані приміщення, оновивши їх за європейськими стандартами.

Під його керівництвом господарство стало сучасним та потужним: на підприємстві працювало 70 осіб, закуплено сучасну техніку та обладнання, розвинено галузь тваринництва (ВРХ – 375 голів, свині – 920, вівці – 430), активно впроваджувалися передові технології вирощування зернових, технічних і кормових культур. Сергій Онофатович підтримував тісні зв’язки з науково-дослідними інститутами, постійно працював над підвищенням родючості ґрунтів.

Він активно долучався до громадського життя: неодноразово обирався депутатом Тростянецької районної ради, а у 2020 році — депутатом Тростянецької селищної ради. Під його керівництвом розвивалася інфраструктура села Четвертинівка: побудовано критий каток (вартість 5 млн грн), спортивний комплекс (10 млн грн), дитячий майданчик та каплицю ПЦУ (4,5 млн грн), проведено асфальтування центру села (1 млн грн), реконструкцію обрядового залу та благоустрій території церкви (2 млн грн).

Сергій Онофатович був постійним меценатом та благодійником: придбав вакуумний насос для терапії ран NP32Stan для Вінницького обласного клінічного високоспеціалізованого ендокринологічного центру, надавав фінансову допомогу учасникам АТО, одиноким пристарілим, людям з інвалідністю та громадянам, які потребували лікування. Підтримував культурні заходи, зокрема Всеукраїнський фестиваль «Батозька битва».

За вагомий внесок у розвиток сільського господарства та громади він був нагороджений почесним званням «Заслужений працівник сільського господарства України» (2015), отримав численні Почесні грамоти обласної та районної адміністрацій (2011, 2017, 2019), ордени «Золотий хрест честі і звитяги «Лицар Вітчизни»» (2013) та «Золотий тріумфальний сокіл» (2014), відзначався нагородами «Золотий символ якості національних товарів та послуг» та почесним званням «Кращий керівник року» (2015), а також званнями «Людина року» та «Благодійник року» (2018).

Сім’я: дружина Поліна Василівна, доньки Олена та Леся.

15 жовтня 2022 року Сергій Онофатович Ровишин помер. Він залишив по собі значний слід у розвитку аграрного сектору, громадського життя та інфраструктури рідного села, поєднуючи професійну майстерність, відданість громаді та благодійність.

У 2015 році з нагоди Дня Незалежності в Маріїнському палаці директорові СТОВ імені Богдана Хмельницького вручили сертифікат про нагородження його господарства «Золотим символом якості національних товарів та послуг» та диплом «Кращий керівник року» Міжнародної іміджевої програми «Лідери ХХІ століття».

 

 

 

                                                     Донець Олександр Сергійович

 до 70 річчя від дня народження

Олександра Сергійовича Донця

 

Донець Олександр Сергійович народився 15 липня 1956 року, село Верхівка Ободівського району, нині Гайсинського району Вінницької області) — український архітектор. Член Національної спілки архітекторів України з 1987 року; з 1994 року — член президентської ради НСАУ та член Київського правління НСАУ.

Архітектурну освіту здобув на архітектурному факультеті Київського художнього інституту, який закінчив у 1980 році, навчаючись у майстерні А. Добровольського. Після завершення навчання працював в інституті «Київпроект» у творчих майстернях А. Мілецького та О. Комаровського. У співпраці з Олександром Комаровським брав участь у проєктуванні апаратно-студійного комплексу телебачення на вулиці Мельникова, прибудови до Будинку профспілок на Хрещатику, а також у реконструкції площі Жовтневої революції у 1984–1987 роках. З 1993 року Олександр Донець є постійним керівником персональної творчої архітектурної майстерні «Донець». Очолювана ним майстерня проєктує цивільні об’єкти різного функціонального призначення, необхідні для сучасного міського середовища. Це житлові й офісні будівлі, торгові центри, спортивні комплекси, лікувальні та рекреаційні заклади, автотранспортні об’єкти, банки, готелі, адміністративні й культові споруди, а також приватні індивідуальні житлові будинки-садиби. ПТАМ «Донець» активно співпрацює з провідними проєктними та будівельними організаціями Києва, зокрема з АТ «Київпроект», «Гіпрoцивільпромбуд», ПВІ «Укркурортпроект», ТАМ «Арх-дизайн бюро», АБ «Зотов & Ko», а також із будівельними компаніями та фірмами ХК «Київміськбуд», ЗАТ «Київміськбуд-1», ТОВ «ПБС», «Нігма», «Sweet Trade Ltd», «NSI Construction», АБ «Аеробуд» та іншими.

За проєктами Олександра Донця, виконаними спільно з творчими колективами, у Києві споруджено низку знакових об’єктів. Серед них — лікарняний корпус ХК «Київміськбуд» на Червонозоряному проспекті, 17–25 (1993), Лівобережний поштамт на вулиці Луначарського, 16/4 (1996), будівля Київської торгово-промислової палати на вулиці Богдана Хмельницького, 55 (1997), житловий будинок із вбудованими приміщеннями банку «Аваль» та підземними гаражами на Червонозоряному проспекті, 11/13 (1998), будинок ділового призначення на вулиці Велика Васильківська, 62 (2000). У 2005–2006 роках реалізовано проєкти садибних будинків на вулиці Панфіловців, 4 та на вулиці Старонаводницькій, 19–23, а у 2006 році — житлові будинки на вулиці Воздвиженській (будинки № 5–7, 9–19, 21–23) в урочищі Гончарі–Кожум’яки. Вагоме місце у творчому доробку архітектора посідають роботи з реконструкції. За його участі реконструйовано житлові та громадські будівлі на вулиці Миколи Леонтовича, 4 (1997), на вулиці Івана Франка, 28 (1998), на вулиці Богдана Хмельницького, 52 (2002), будинок податкової міліції на вулиці Шолуденка, 31 (2001), а також спортивно-оздоровчий комплекс «5-й Елемент» на вулиці Електриків, 29а (2004).

За багаторічну професійну діяльність Олександр Сергійович Донець відзначений:

- Дипломом учасника конкурсу на здобуття Державної премії України в галузі архітектури за 1999 р. за об'єкт "Київська торгово-промислова палата" по вул. Богдана Хмельницького, 55;

- Почесною грамотою Держбуду України 2002 р.

Є лауреатом багатьох Всеукраїнських оглядів і конкурсів Національної спілки архітекторів України у різних номінаціях проєктів та будов.

Баламут Світлана Юхимівна

 

                                                                                                        до 55 - річчя від дня народження

Світлани Юхимівни Баламут

 

Народилася 21 липня 1971 року в селищі Тростянець Тростянецького (тепер Гайсинського району) Вінницької області. Закінчила Тульчинське училище культури (1989). Нині працює директором Центру культури та дозвілля Тростянецької селищної ради.

Поетеса, прозаїк.

Авторка різножанрових книг: «Таких, як ти, чекають все життя» (поезія, 2021), «Тростянець крізь призму часу» (історико-краєзнавчий нарис, 2022) «Інша» (поезія, 2022), «Нічна сповідь» (повість, 2023), «Волонтери» (публіцистичний нарис, 2024), «Коли Бог мовчить» (поезія, 2025). Має публікації в періодиці, зокрема, журналах «Барви» і «Вінницький край», альманахах і колективних збірниках «Стожари» (2005), «Дух землі», «Антологія сучасної української літератури», «Антологія сучасної новелістики та лірики», «Скіфія 2016-весна» та «Скіфія 2016-літо», «Україна в огні» (2016), «Зимова вишня» (2016), «Підкова для носорога» (2016), «Болить душа в краплині слова» (2018), «І музика, і слово, і сльоза» (2018), «У горнилі часу» (2020), «Буг то є Бог» (2022), «На олтар Перемоги» (2024), книзі П. М. Скорука «Вінниця: витоки і витки дотепер» та ін. Друкується в регіональній пресі. Окремі вірші покладені на музику і стали піснями. Організаторка фестивалів «Сто слів» (2016), «Садок вишневий коло хати» (2018). Від 2025 року виступає кураторкою всеукраїнської літературної премії ім. А. Бортняка. 13 лютого 2025 р. рішенням секретаріату Національної спілки письменників України поповнила її лави.

                                                  Пронько Людмила Миколаївна

до 50 річчя від дня народження Людмили Миколаївни Пронько

 

 Народилася 15 серпня 1976 року у смт Тростянець, Тростянецького району Вінницької області. Закінчила Тростянецьку середню школу у 1993 році. У 1993–1998 роках навчалася у Вінницькому державному сільськогосподарському інституті за спеціальністю «Аграрний менеджмент», а у 1998–1999 роках здобула кваліфікацію магістра з менеджменту організацій у ВДСГІ. Трудову діяльність розпочала у 1998 році викладачкою Верхівського сільськогосподарського технікуму ВНАУ. З 2003 по 2008 рік працювала асистенткою кафедри аграрної економіки ВНАУ. З 2008 року обіймає посаду доцентки кафедри адміністративного менеджменту та альтернативних джерел енергії ВНАУ. У 2014–2019 роках була заступницею декана факультету менеджменту та права, а з 2019 року — деканка цього факультету. У 2009 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Розвиток відносин власності в сільськогосподарських підприємствах» в Українському науково-дослідному інституті продуктивності агропромислового комплексу Міністерства аграрної політики України (м. Київ). Наукова діяльність Людмили Пронько охоплює аграрну економіку, аграрну політику, державну підтримку аграрного сектору, продовольчу безпеку та менеджмент організацій.

За досягнення у педагогічній та науковій діяльності нагороджена відзнаками «Відмінник аграрної освіти» ІІІ та ІІ ступеня, а також медаллю «За професійні заслуги» ІІ ступеня.

Проживає у місті Вінниця, одружена, виховує сина та доньку.

Білозір Лариса Миколаївна

до 45 річчя від дня народження Лариси Миколаївни Білозір

 

Лариса Білозір народилася 24 вересня 1981 року в родині агронома Миколи Кучера та бібліотекарки у селищі Тростянець Вінницької області, де провела своє дитинство та навчалася у Тростянецькій середній загальноосвітній школі №1, яку закінчила у 1998 році. Батьки виховали доньку в любові до рідної землі та повазі до людей, які на ній працюють.

Після закінчення школи у 1998 році Лариса Білозір вступила до Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, де здобула кваліфікацію магістра з міжнародних економічних відносин та перекладача з англійської мови. Згодом вона отримала науковий ступінь кандидата економічних наук. Після цього продовжила навчання у Міжнародному інституті менеджменту в Брюсселі і у 2004 році отримала ступінь магістра з бізнес-адміністрування (MBA). У 2008 році захистила дисертацію на тему «Формування глобальної регуляторної політики в сфері торгівлі сільськогосподарською продукцією» та здобула науковий ступінь кандидата економічних наук.

З 2004 року Лариса Білозір працювала в структурах агропромислового комплексу, приватному бізнесі та соціальній сфері. У 2015 році вона була обрана депутатом Вінницької обласної ради 7 скликання від БПП за округом №48 (мажоритарка) від рідного Тростянецького району. Очолює постійну комісію з питань місцевого самоврядування, адміністративно-територіального устрою, євроінтеграції, міжнародного і міжрегіонального співробітництва.

У 2016–2017 роках брала участь у програмі Української школи політичних студій (УШПС) і після навчання була зарахована до Асоціації випускників УШПС. Під час навчання брала активну участь у Всесвітньому форумі за демократію (World Forum for Democracy). У 2017 році отримала диплом про закінчення Школи політичних студій Ради Європи. З 29 серпня 2019 року є членом Комітету Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування.

З 29 червня 2021 року — заступник голови Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з питань захисту прав інвесторів.

Свою діяльність вона зосередила на розвитку населених пунктів Вінниччини, зокрема залученні інвестицій, розвитку медицини, освіти, культури та соціального захисту. На сьогодні Лариса Білозір є головою громадської організації «Життя та розвиток громад», діяльність якої спрямована на підтримку самоврядування, розвиток місцевих громад та допомогу окремим громадянам і мешканцям цілих районів. За її сприяння та співфінансування було реалізовано численні інфраструктурні проєкти, започатковано програму «Лікар у село», надано допомогу онкохворим дітям і соціально незахищеним людям. За результати діяльності організація отримала нагороди у номінаціях «Регіональна благодійність» та «Благодійність неурядового сектору» у Національному конкурсі «Благодійна Україна».

Лариса Білозір має чоловіка Андрія, сина композитора Ігоря Білозіра, який був вбитий за свої патріотичні переконання, та народної артистки України Оксани Білозір. Вона виховує двох доньок — Анну-Марію та Єлизавету, а також сина Матвія.

 

 

 

Олена Петрівна Лівінська

                                                 до 40 річчя від дня народження Олени Петрівни Лівінської

 

Олена Петрівна народилася 1986 року, смт Тростянець, Вінницька область. У 2003 році закінчила Тростянецьку середню школу № 1. Зі спогадів: у дитинстві вона не планувала наукову кар’єру — скоріше журналістику, — але під впливом дідуся-вчителя біології та бабусі, яка працювала на швидкій допомозі, закохалася в біологію. Вже до 4–5 років брала участь у шкільних екскурсіях у ліс із дідусем, читала підручники з біології й книжки з науково-популярної літератури, зокрема роботи Іван Заянчковський.

Після школи Олена обрала науковий шлях. (Ваші дані не вказують конкретний заклад вишу, але зазначено, що понад десять років вона працює в сфері мікробіології).
Вона спеціалізується на фізіології молочнокислих бактерій, їхніх пробіотичних та промислових властивостей, Україні та за її межами. Кандидатка біологічних наук.

Професійна діяльність

·       У 2012–2014 роках працювала молодшою науковою співробітницею у відділі фізіології промислових мікроорганізмів Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного.

·       З 2014 і протягом трьох років була вченою секретаркою того ж відділу.

·       Потім протягом семи років — науковою співробітницею.

·       У 2016–2017 роках очолювала Раду молодих дослідників Інституту.

·       У 2020–2021 роках працювала фахівчинею із взаємодії з науково-медичними установами та організаціями у службі співпраці з органами державної влади, громадськістю та безпеки.

·       Засновниця платформи «Мікроб і Я» (з серпня 2018 року, як зазначено в одному з інтерв’ю).

Наукові інтереси та популяризація

Олена досліджує:

·       фізіологію молочнокислих бактерій,

·       пробіотичних та промислових властивостей мікроорганізмів,

·       роль людського мікробіому, тестування продуктів функціонального харчування та пробіотичних препаратів.
Вона також активно популяризує знання про мікроорганізми, здоров’я, харчування та гігієну. Її матеріали — тексти, відео, інтерв’ю — доступні широкій аудиторії.

Членство в організаціях

Олена Петрівна була членкинею Товариство мікробіологів України ім. С.М. Виноградського (ТМУ) та Federation of European Microbiological Societies (FEMS) у період 2009–2017 років.

Вплив та досягнення

Олена Лівінська поєднує наукову роботу з комунікацією науки, що допомагає підвищувати обізнаність суспільства. Через свою платформу «Мікроб і Я» вона розвінчує міфи (наприклад, про «мертві» йогурти чи дріжджі) та пояснює складні теми простою мовою. Як мікробіолог-експерт вона виступає в ЗМІ, дає коментарі на тему гігієни, кухонної мікрофлори, побутового пилу тощо.

 

  

Ляшенко Ірина Василівна

 

до 40 річчя від дня народження Ірини Василівни Ляшенко

 

Ірина Василівна Ляшенко народилася 17 серпня 1986 року у смт Тростянець у дружній, працелюбній родині. Вона зростала у родині, де панували любов, взаємоповага та глибоке відчуття обов’язку перед людьми. У сім’ї було двоє дітей — старший брат Сергій та Ірина. Її мати — Ляшенко Таїсія Никифорівна, відома в Тростянці лікарка-педіатр. У 1976 році вона закінчила Вінницький медичний інститут імені М. І. Пирогова, після чого все своє життя присвятила медицині та дітям. Має вищу кваліфікаційну категорію і понад 50 років стажу роботи за фахом. Таїсія Никифорівна — приклад лікаря від Бога: уважна, чуйна, віддана своїй професії, людина, яка ніколи не залишала маленьких пацієнтів і їхніх батьків без допомоги. Саме вона стала для доньки першим і головним прикладом справжнього служіння медицині.

Батьки Ірини прищепили дітям працьовитість, любов до людей і почуття справедливості. Від матері вона успадкувала милосердя, людяність і професійну відданість, а від батька — силу духу, рішучість і мужність.

Освіта

Закінчила Тростянецьку загальноосвітню школу №1 у 2003 році, де проявляла інтерес до природничих наук, особливо біології та хімії.

У 2009 році закінчила Вінницький національний медичний університет імені М. І. Пирогова, отримавши кваліфікацію лікаря. Уже під час навчання зарекомендувала себе як відповідальна, цілеспрямована і надзвичайно наполеглива студентка.

Професійна діяльність

Свою лікарську кар’єру Ірина розпочала анестезіологом. Перші роки практики проходили в одній із лікарень Чернігівської області, де вона швидко здобула повагу колег і пацієнтів. Згодом працювала у Ладижинському лікувально-профілактичному закладі, де вдосконалювала майстерність, набуваючи досвіду роботи в екстремальних ситуаціях. Професійна підготовка, внутрішня дисципліна та бажання допомагати людям стали рисами, що згодом визначили її долю у військовій медицині.

Військова служба та участь у бойових діях

У 2018 році Ірина Ляшенко була призвана на строкову службу у якості медика. Законодавчо строковиків не відправляють у зону бойових дій, однак Ірина наполегливо просила командування дозволити їй працювати там, де найбільше потрібна її допомога. Після тримісячного навчання у спеціалізованому військовому центрі вона домоглася направлення до Світлодарської міської лікарні, яка виконувала функції військового шпиталю. Тут вона надавала допомогу пораненим бійцям і цивільним мешканцям прифронтових територій. Незважаючи на складні умови, небезпеку й моральні випробування, Ірина не відмовляла нікому, дотримуючись найвищих етичних принципів лікаря.

Після завершення строкової служби вона підписала контракт і продовжила службу у Збройних силах України.

Подальша кар’єра

Із 2019 року Ірина Василівна проходить службу у Військовому клінічному медичному центрі Північного регіону (м. Харків).
За час роботи вона обіймала посади: лікаря-анестезіолога, старшого ординатора реанімаційного відділення, начальника відділення невідкладної медичної допомоги клініки невідкладної допомоги (прийому та евакуації).

Під час повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році брала участь у рятуванні поранених, організації евакуації, проведенні складних реанімаційних заходів.

Її робота — це постійна боротьба за життя, вміння приймати рішення за секунди, коли ціна помилки — людське життя.

Освітня та наставницька діяльність

Ірина Василівна активно ділиться своїм досвідом із молодими лікарями, зокрема інтернами Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова.

Проводить тренінги з домедичної допомоги, навчає роботи в умовах бойових дій, ділиться знаннями з реанімації, стабілізації та евакуації поранених. Її учні відзначають не лише високий професіоналізм, а й людяність, почуття гумору та здатність підтримати у найважчі моменти.

Нагороди та відзнаки

За мужність, професіоналізм і відданість своїй справі Ірина Василівна Ляшенко відзначена державними нагородами:

• Орден княгині Ольги — за відвагу, гуманність і самовіддане служіння Україні.
• Відзнака “Козацький хрест” І ступеня — за високу майстерність і внесок у порятунок життя військовослужбовців.

Людяність і спадок

Ірина Ляшенко — приклад сучасної української жінки, лікаря і воїна. Вона поєднує мужність і ніжність, силу волі й співчуття, фаховість і покликання. Її шлях — це продовження медичної династії, започаткованої матір’ю — Таїсією Никифорівною Ляшенко, лікарем-педіатром із понад 50-річним досвідом.
Материнський приклад доброти, відповідальності й служіння людям став духовною опорою Ірини Василівни, яка присвятила своє життя порятунку інших у найважчі часи для України.

  

Використана література

1. Вінницький національний аграрний університет. Факультет менеджменту та права. Профіль Пронько Людмили Миколаївни [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://socrates.vsau.org/departs/index.php?id=87&mode=teacher&t_id=305

2.Віталій Западнюк (1926–1998). Творець геріатричних препаратів // Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки. Кн. 2. К., 2006.

3. Гедз В. А. Діяльність бургомістра Леонтія Форостівського у працях українських істориків // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — Запоріжжя : ЗНУ, 2015. — Вип. 43. — С. 237—241.

4. Донець Олександр Сергійович / З. Ф. Донець // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2008. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-20798

5. Западнюк Віталій Гнатович // Енциклопедія сучасної України : [укр.] : у 30 т. / НАН України, Наукове товариство ім. Шевченка.— Київ, 2001.

6. Коваль Роман Свою душу вкраїнську Вкраїні лишив, щоб їй і по смерті служити. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу:

https://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=654

7. Корж Марія Петрівна (Ласюк). Вікіпедія: вільна енциклопедія. – Режим доступу:

 https://uk.wikipedia.org/wiki/ (дата звернення: 24.10.2025).

8. Лівінська Олена Петрівна. Science at Risk. – Режим доступу: https://scienceatrisk.org/uk/expert/livinska-olena-petrivna

 (дата звернення: 24.10.2025).

9. Офіційний сайт Лариси Білозір. Біографія. Режим доступу: https://larysabilozir.com/about/

10. Петро Трохимович Сокур. Wikipedia, Wikimedia Foundation, 24 жовтня 2025, https://uk.wikipedia.org/wiki/Петро_Сокур

11. Почесні жителі громади [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://tsrada.gov.ua/pochesni-zhiteli-gromadi-10-31-08-23-10-2021/

12. Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.

13. Халупа Н. Сороколіт Іван Михайлович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 316—317. — ISBN 978-966-528-279-2.