КЗ "Тростянецька селищна публічна бібліотека": 2024

Календар

знаменних і пам'ятних дат Тростянеччини

на 2025 рік

Основні знаменні і пам’ятні дати

Тростянеччини у 2025 році

📆 155 років від дня народження Михайла Єгоровича Тарнорудова (25.05.1860, м. Тростянець – 1932), вченого-бактеріолога, ветеринарного лікаря, Героя Соціалістичної Праці (1932).

📆 130 років від дня народження Гната Павловича Западнюка (01.01.1895, с. Тростянчик – 29.12.1979, м. Львів, похов. у с. Тростянчик), поета, доктора ветеринарних наук (1952), вченого-ветеринара, професора.

📆 130 років від дня народження Свирида Йосиповича Хитрика (13.11.1895, с. Летківка – 01.04.1980, м. Дніпропетровськ), вченого-металурга, доктора технічних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки УРСР (1966).

📆 115 років від дня народження Кузьми Кіндратовича Гриба (30.10.1910, с.Верхівка – 1997), українського прозаїка.

📆 105 років від дня народження Покритана Анатолія Карповича (02.12.1920, с.Китайгород - 27. 09. 2003, Одеса), доктора економічних наук.

📆 105 років від дня народження Кирила Володимировича Курашкевича (08.11.1920, смт Тростянець – 16.01.2010, м. Київ), поета і прозаїка, члена СП УРСР (1967).

📆 100 років від дня народження Михайла Івановича Надутого (20.09.1925, с. Цибулівка – 27.12.1944, похов. у с-щі Палд, Словаччина), Герой Радянського Союзу (1945, посмертно).

📆 100 років від дня народження Наконечного Василя Андрійовича (1925, с. Оляниця), художника, члена Спілки художників СРСР.

📆 90 років від дня народження Олександра Михайловича Лівінського (13.11.1935, с. Олександрівка Тростянецького р-ну, нині Гайсинського району), доктора технічних наук (1991), професора (1992), заслуженого винахідника СРСР (1985), заслуженого будівельника України (1996).

В ЦЬОМУ РОЦІ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

📆 425 років (1600) з часу першої згадки про м. Гайсин.

📆 120 років (1905) з того часу, як відкрито школу у Тростянці.

📆 95 років (17.05.1930) з часу, як вийшов перший номер районної газети «Тростянецькі вісті», кілька номерів якої називалися «Колективне життя». Потім газета виходила під назвами «Сталінська правда» (1944-1956), «Прапор ленінізму» (1957-1960), «Ленінським шляхом» (1960-1991), з 1991 і до сьогодні – «Тростянецькі вісті».

📆 65 років з того часу, як створено Тростянецький район електромереж.

📆 35 років з того часу, як створено Державну податкову адміністрацію.

📆 30 років з того часу, створено центр електрозвязку Вінницької дирекції українського державного підприємства електрозвязку «Укртелеком».

Тарнорудов Михайло Єгорович

до 155 річчя від дня народження

Михайла Єгоровича Тарнорудова

Народився у 1860 році у м. Тростянець (нині селище Вінницької обл.) у бідній селянській родині. Батьки його того ж року померли від холери. Грудну дитину взяла одинока сусідка, виростила Михайла, віддала вчитися. На жаль, коли Михайлу було 14 років, вона померла. Хлопець знову став сиротою, безпритульним. Та йому щастило на зустріч з добрими людьми. Через рік обідраним, босим у Харкові його підібрало бездітне подружжя. Названий батько хлопця викладав у реальному училищі грецьку мову і латинь. Після смерті названого батька займався репетиторством. Важко жилося юнакові, але потяг до знань все переміг. З відзнакою закінчив реальне училище з додатковим річним хімічним відділенням і поступив до Харківського ветеринарного інституту, який закінчив з відзнакою у 1886 році. Молодий ветеринарний лікар одержує призначення на роботу в село Турки Балашовського повіту Саратовської губернії. Його лікарська робота розпочалася в період небезпечної, важкої і виснажливої боротьби з чумою великої рогатої худоби у Саратовській та Симбірській губерніях. Нелегко далися йому самостійні трудові кроки: не було ветеринарної амбулаторії, не вистачало інструментів, медикаментів. Та й самому лікарю не було де жити. Після неодноразового звернення про це до повітових властей, Михайло Єгорович купив з виплатою на п'ять років приміщення, в якому обладнав амбулаторію.

Він не тільки вміло лікував тварин, а й вів наукову роботу, працював над поліпшенням бацилярної вакцини сибірської язви професора Ланге. Вона могла зберігатися лише 2-3 дні. Тарнорудов зумів цю вакцину перетворити в спорову зовсім нової якості, яка довгий час не псувалася. Цією вакциною він особисто зробив щеплення більше 70-ти тисячам тварин.

М. Тарнорудов першим став робити тваринам щеплення проти чуми, сибірської язви і при запаленні легень.

Після Жовтневої революції наукові праці М. Є. Тарнорудова одержали відповідну державну оцінку і підтримку. Були створені всі умови для подальшої дослідницької роботи, вироблення препарату детрит.

Довгі роки М.Є. Тарнорудов працював над проблемами застосування бактеріології в лікуванні шлунково-кишкових захворювань і попередження передчасного старіння організму людини. 1907 року він одержав з Пастеровського інституту (в Парижі) культуру, так званого, «мечниковського кислого молока» – лактобациліна з правом виробництва і дальшого вдосконалення цього препарату. Відзначився Михайло Єгорович і в боротьбі з гризунами – мишами, щурами, ховрахами. Наш земляк вивів культуру «крисомор». За цей препарат він одержав Велику срібну медаль і Диплом першого ступеня. У 1922 р. Михайло Єгорович став застосовувати штучне осіменіння тварин. М. Є. Тарнорудов не тільки творчо працював, він постійно вів пропаганду ветеринарних знань серед населення, виступав з лекціями, бесідами, щиро допомагав молодим спеціалістам. 1932 року Михайлу Єгоровичу Тарнорудову присвоєно високе звання – Герой Соціалістичної Праці. Помер Михайло Єгорович Тарнорудов у 1932 році. За заповітом вченого всі його інструменти і бібліотека були передані ветеринарній амбулаторії міста Курмиша (РФ), де він провів більшу частину свого життя.

Гнат Павлович Западнюк

до 130 річчя від дня народження

Гната Павловича Западнюка

Народився Гнат Павлович 01.01.1895, с. Тростянчик.

Змалку виявив потяг до знань, які давалися надзвичайно легко. Проте, лише через три роки, по закінченні церковно-приходської школи, зміг продовжити навчання. Причина прозаїчна: відсутність коштів. Під час навчання у Степашківській учительській школі його покарав вчитель-шовініст карцером за те, що на уроці "опоганив" "великий русский язык", уживши українське слово "втрутив". Та попри це, Гнат Западнюк став стипендіатом. На пропозицію старших учнів почав відвідувати гурток городництва, де учитель старших класів Федір Садковський таємно від директора школи та інших вчителів викладав рідною мовою і доручав учням готувати реферати з історії України, з життя та творчості українських письменників. Гурток Федора Садковського став кузнею національно свідомих учителів.

У Степашківській учительській школі Гнат Западнюк почав писати вірші. За три місяці до її закінчення був мобілізований до царської армії. Учасник Першої світової війни, служив в 5-ій армії під командою генерала Брусилова в районі Золотої Липи. Вояк Армії УНР, під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка, учасник Першого зимового походу Армії УНР, нагороджений «Залізним Хрестом». У складі 5-ї російської армії воював солдатом на території Галичини, зокрема в районі Золотої Липи. Мав змогу ознайомитися з побутом та життям галичан, полюбити їх. Під час відпустки, пов'язаної з пораненням та лікуванням, Гнат закінчив із відзнакою Степашківську учительську школу. Після одужання служив у 1-му хлорному загоні російської армії на Буковині та в Галичині.

Після Лютневої революції очолив у рідному селі комісію з розподілу землі поміщика згідно з рішенням Центральної Ради. Зрозуміло, що на хвилюючі події Національної революції Гнат Западнюк відгукнувся революційними поезіями, зокрема "До брата галичанина", "Січовим стрільцям", "Закарпатським русинам-українцям". Один з його віршів ліг в основу пісні, яка увійшла до золотого фонду українських стрілецьких пісень:

То не грім загримів,

То не бір зашумів,

Не столітні дуби затріщали.

То в завзятій борні,

Віковічній, страшній,

З України кайдани упали.

Гнат Западнюк взяв участь у Першому Зимовому поході Армії УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка, за що був нагороджений Залізним Хрестом.

Та примхлива доля закинула автора пісні, з якою українські воїни йшли до завзятого бою за свободу України, в стан червоних: на початку 1920-х років Гнат Западнюк вже працював завідувачем відділом народної освіти Ольгопільського повіту Подільської губернії. Є підстави вважати, що на службу у відділ освіти він пішов на завдання українського підпілля. Використавши своє службове положення, зарахував на різні посади кількох колишніх вояків УГА. У період роботи в Ольгополі й пізніше Гнат Западнюк під псевдонімом публікував свої поезії у різних газетах.У 1920-ті роки пише вірші «До брата галичанина», «Січовим стрільцям», «Закарпатським русинам-українцям».

Впродовж 1918-1929 рр. працював наркомом освіти Ольгопільського повіту, учителем, директором Тростянецької середньої школи. Вірші почав писати ще в учительській школі, друкувався в місцевій пресі під псевдонімом. Деякі з його поезій присвячені Українській галицькій армії. На початку 30-х рр. працював на дослідній станції тваринництва в Одеській області. 1931 року закінчив Київський сільськогосподарський інститут з відзнакою. У листопаді 1935 р. репресований, висланий за межі України. 1938 р. заочно закінчив з відзнакою Харківський ветеринарний інститут. 1939 року в Єревані захистив кандидатську дисертацію, присвячену питанню вивчення такого поширеного тоді захворювання, як пелагра тварин. Дослідив, що при силосуванні сорго в силосній масі утворюється синильна кислота, яка й викликала масовий падіж тварин, що стало причиною масових репресій сталінської влади проти працівників тваринництва. Ця робота та наукове відкриття фактично врятували життя дуже багатьом спеціалістам тваринництва, яких виправдали. Від першого до останнього дня німецько-радянської війни служив токсикологом в Червоній армії. 1938 р. захистив кандидатську дисертацію. Учасник Другої світової війни. Під час боїв знову почав писати вірші – українською та російською мовами.. Окремі вірші опубліковано в журналах «Радуга» та «Дзвін».

Декан ветеринарного факультету Львівського ветеринарного інституту, доцент, працював від листопада 1945 до лютого 1948 року. Як кандидат і доцент завідував спочатку кафедрою токсикології, згодом кафедрою клінічної діагностики, одночасно був (1946—1948) деканом ветеринарного факультету, єдиного у тодішньому Львівському ветеринарному інституті. 1952 року в Москві успішно захистив докторську дисертацію, того ж року розпочав керувати Львівським сільськогосподарським інститутом. У творчому доробку 170 наукових праць. Помер Гнат Павлович 29 грудня 1979 р. Похований у рідному селі Тростянчику Вінницької області.

Хитрик Свирид Йосипович

до 130 річчя від дня народження

Свирида Йосиповича Хитрика

Свирид Йосипович Хи́трик народився 13 листопада 1895 року у селі Летківка Брацлавського повіту.

У роки Другої світової війни – учасник трудового фронту. Нагороджений орденами та медалями.

Доктор технічних наук (1954), професор (1954), заслуженого діяча науки і техніки УРСР (1966). Основні праці – з теорії й практики виробництва сталі та феросплавів.

Один з провідних вчених в галузі електрометалургії сталі та феросплавів, професор Дніпропетровського металургійного інституту, завідувач кафедри електрометалургії, доктор технічних наук.

Заслужений діяч науки й техніки УРСР.

Автор багатьох праць з теорії та практики випуску феросплавів.

Помер 1 квітня 1980 року у м. Дніпропетровськ.

Гриб Кузьма Кіндратович

до 115 річчя від дня народження

Кузьми Кіндратовича Гриба

Народився у селянській сім'ї у матері Маланки Олійниченко та батька Кіндрата. Мав 5 сестер та братів. Батьки працювали по найму. Батько хлопчика пішов на Першу світову війну коли Кузьмі не виповнилося й чотирьох літ. Мати Кузьми батрачила поденницею в багатіїв з двома малолітніми дітьми.

В 1920 році комнезам направив Гриба в сирітський будинок при Бессарабській комуні в с. Ободівка де він закінчив семирічку і того ж року виїхав до Вінниці, де влаштувався на підготовчі курси. Потім поступив до Вінницького інституту соціального виховання, після закінчення якого в 1933 році був відряджений на роботу в Ново-Архангельську середню школу. Потім переїхав на Черкащину. Працював у Тальянківському сільськогосподарському

технікумі.

У вересні 1941 року, коли правобережна Україна була окупована гітлерівськими військами, організував з учнів технікуму підпільну патріотичну групу, яка згодом перетворилася в партизанський загін, що діяв у басейні річки Унави на Черкащині. Гриб особисто писав, друкував і розповсюджував серед населення листівки, відозви, заклики.

У грудні 1943 року, в одному з боїв, з якими загін проривався з оточення назустріч Червоній Армії, Гриб був поранений і захоплений у полон. На допитах в Уманській тюрмі фашисти скалічили його. Грибові з шістьма іншими полоненими вдалося втекти і перебратися до своїх.

Після лікування Гриб написав і надіслав на адресу ЦК КП(б)У розширений звіт про діяльність свого загону на окупованій території. Той звіт засвідчили дванадцять райкомів партії, після чого він був затверджений Українським штабом партизанського руху (УШПР). Партизанам видали зарплатню, вручили бойові нагороди, а їхнього командира направили на роботу директором середньої школи № 133 м. Києва. Тільки не судилось йому там довго допрацювати. 14 травня 1946 року його несподівано заарештували і без жодних пояснень кинули до одиночної камери внутрішньої тюрми.

Минуло кілька тижнів, перш ніж Гриба викликали на допит. Слідчий зустрів охлялого від голоду партизанського командира такими словами:

"Скажи, на милість: чому тебе не повісили гестапівці?"

Та це була лише увертюра до замисленої драми. Потім почалося: за скільки срібляників продався Бандері? Які настанови ОУН виконував очолюваний тобою загін? Скількох комуністів видав німцям, а скількох розстріляв сам? І скільки хлопців та зброї переправив у бандерівську УПА? З яким завданням гестапо заслало тебе в радянський тил?...

Слідство тривало рік. І хоча Гриб не визнав жодного із звинувачень, на 13 травня 1947 року було призначено суд, на який беріївські підручні викликали близько двох десятків штатних лжесвідків. Саме вони й підтвердили абсурдні звинувачення. Як наслідок — Гриб був засуджений на 15 років позбавлення волі із подальшою поразкою в правах і конфіскацією належного майна.

Покарання відбував у Мордовських таборах (ст. Потьма, п/в Явас) без права листування й одержування посилок. Його сусідом по нарах виявився колишній заступник А. Шептицького отець Й. Сліпий — майбутній кардинал Ватикану. Завдяки старанням гестапівців, які зробили Гриба інвалідом в Уманській тюрмі, на лісоповал його не посилали, а прилаштували в майстерні дантиста, що допомогло йому вижити.

Через два роки після смерті Сталіна у зону прибула з Москви спеціальна комісія, що переглядала судово-слідчі справи і на підставі Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР від 17 вересня 1955 року достроково амністувала тисячі в'язнів. 18 жовтня 1955 року Гриб теж опинився на волі. А 18 лютого 1956 року військовий трибунал КВО скасував вирок від 17 травня за відсутністю складу злочину і реабілітував партизанського командира.

Повернувшись на волю, Кузьма Гриб віддався літературній творчості. 1958 року вийшла друком його перша повість "Бойове завдання". Затим побачили світ повісті "Побратим" (1960), "Зрадливі кульбаби" (1961), "Климко" (1964), "Перший постріл" (1974), збірки оповідань "В зоряну ніч" (1970), "Партизанські таємниці" (1979), документальна оповідь "За У навою — партизани" (1977) та ін.

За збірку повістей "Назустріч юності" Кузьмі Грибу в 1986 році було присуджено літературну премію Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки.

Помер письменник у Києві 21. 03. 1997 року.

Прадід дослідниці історії "Щедрика" Тіни Пересунько.

Покритан Анатолій Карпович

до 115 річчя від дня народження

Анатолія Карповича Покритана

Анатолій Карпович Покритан народився 2 грудня 1920 року.

З вересня 1939 року до жовтня 1943 року перебував у лавах Червоної Армії. Воював у складі частин Південно-Західного та Північно-Західного фронтів. Був тяжко поранений.

Від 1938 року навчався в Одеському інституті інженерів морського флоту, який залишив через хворобу і вступив на філологічний факультет

Одеського університету. Від 1939 року — на військовій службі. Під час 2-ї світової війни внаслідок поранення втратив зір і був демобілізований. Освоїв точкову азбуку Брайля, 1943 продовжив освіту в Іркутському педагогічному інституті (РФ). Закінчив Одеський педагогічний інститут (1947), де й відтоді працював: 1954—68 — завідувач кафедри політекономії; від 1968 — завідувач кафедри загальної економічної теорії Одеського економічного університету. Зробив вагомий внесок у розроблення економічних законів і категорій політекономії, методології дослідження виробничих відносин, проблем вартості та механізмів її утворення, відтворення суспільного продукту.

У 1952 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. Згодом йому було присвоєно вчене звання доцента. Завідував кафедрою в Одеському державному педагогічному інституті імені К. Д. Ушинськьго.

В 1967 році захистив дисертацію і здобув науковий ступінь доктора економічних наук. Присвоєно вчене звання професора.

В 1968 році перейшов до Одеського інституту народного господарства і очолив кафедру політичної економії, а згодом — кафедру економічних теорій Одеського економічного університету. Став одним із фундаторів одеської економічної школи.

Є автором понад 200 наукових робіт, в тому числі 20 монографій та підручників з питань економіки. В Одеському економічному університеті щорічно проходять «Покританівські читання», присвячені пам'яті видатного вченого.

Нагороди:

- Звання «Заслужений працівник вищої школи УРСР» (1977 р.)

- Звання «Заслужений діяч науки і техніки УРСР» (1980 р.)

- Ордени Трудового Червоного Прапора, Вітчизняної війни І, ІІ ступенів.

Помер в Одесі 27 вересня 2003 року. Похований на Другому християнському кладовищі.

Курашкевич Кирило Володимирович

до 105 річчя від дня народження

Кирила Володимировича Курашкевича

Курашкевич Кирило Володимирович — український поет і прозаїк. Перебував у Національній спілці письменників України з 1967 р., у Національній спілці журналістів України.

Народився 8 листопада 1920 р. у смт Тростянці Вінницької області у родині робітника. Після закінчення Тростянецької семирічної школи Тростянецька районна газета рекомендує юнака до Харківського технікуму журналістики, де той вчиться і друкується у студентській газеті «Кадри преси», яку редагував Олесь Гончар. Згодом Курашкевич вступив до Тульчинського учительського інституту і працював у редакції газети «Червона Тульчинщина». У 1940 р. був покликаний на військову службу та разом з тим навчався у Київському училищі зв'язку. Учасник Другої світової війни. Кавалер багатьох бойових нагород.

У 1952 р. закінчує Військово-політичну академію у Москві. Продовжує службу на офіцерських посадах у місті Рівне. Останнє військове звання — полковник. По закінченні служби у 1960 р. переїжджає до Вінниці. Повертається до активної журналістської і письменницької діяльності.

Лауреат всесоюзного конкурсу за найкращий твір на військово-патріотичну тему (1967), літературної премії «Гілка золотого каштана».

Впродовж 1960-1974 років жив у Вінниці і працював у Вінницькій обласній газеті «Вінницька правда». Був громадським пропагандистом видавництв «Дніпро» та «Радянський письменник». Перебував у витоків створення у 1971 р. Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України.

У 1974 р. переїжджає до міста Миколаєва, де також керує літературним об'єднанням, обіймає посаду відповідального секретаря обласної організації книголюбів. Три роки життя пов'язані з містом Фастів Київської області. З 1984 р. живе у Києві, бере активну участь у культурно-мистецькому житті, будучи віце-президентом Української асоціації письменників-авторів художньо-соціальної літератури, від 1995 р. — членом Міжнародної Асоціації письменників-баталістів і мариністів та редколегії військової газети «На варті неба», головним редактором видавництва «Азимут-Україна».

У 1967 році – лауреат закритого Всесоюзного конкурсу, в якому бере участь більше тисячі літераторів. Курашкевич отримує другу премію за найкращий твір про війну – «Баладу про безсмертя», з 1974 року цей твір входить до читанки для учнів третього класу.

Член Національної спілки письменників України (1967), Національної спілки журналістів України, Міжнародної асоціації письменників-баталістів і мариністів (1995).

Автор понад 20 книг, серед яких збірки поезій «Весняні грози» (1961), «Чорнобривці» (1966), «Квітнева рань» (1967), «Калинове намисто» (1969), «Щедре літо» (1970), «Сонце у лютому» (1973), «Яблуневий світанок» (1977), «Зустріч у вересні» (1980), «Березнева заметіль» (1983), «Монолог» (1988), «Мій карий кінь» (1995), «Очима Водолія» (1998), «Вибране у 2-х томах» (2002), «Перехрестя» (2002), «Вдогін за весною» (2003); збірки прози «Осінні дими» (1986), «Паролі міняються» (1995) та ін. Почав писати вірші й друкуватися ще до війни. Але плідно взявся працювати у літературній царині з 1960 р. після звільнення у запас з військової служби. Автор понад двадцяти прозових і поетичних видань. Перша поетична збірка — «Весняні грози» (1961). Згодом одна за однією з'являються збірки «Чорнобривці» (1966), «Квітнева рань» (1967), «Калинове намисто» (1969), «Щедре літо» (1970), «Сонце у лютому» (1973), «Яблуневий світанок» (1977), «Зустріч у вересні» (1980), «Березнева заметіль» (1983), «Монолог» (1988), «Мій карий кінь» (1995), «Очима Водолія» (1998), «Вибране у 2-х томах» (2002), «Перехрестя» (2002), «Вдогін за весною» (2003).

Основні теми творчості – події 2-ї світ. війни, боротьба за мир. Присвятив цикл віршів видатним історичним постатям та українським письменникам: новелу «Останній день» – Іванові Франкові.

Прозові твори упорядковані у книгах: «Осінні дими» (1986), «Паролі міняються» (1995). У періодиці друкувалися повісті «Тривожні ночі» та «Останній сигнал «Тюльпан» — про розвідників часів Другої світової війни, численні новели — «Ількова ялинка», «Дорога», «Зелена двійка» та ін. Окремі твори перекладені чеською, болгарською, кабардинською, балкарською, російською, білоруською та молдавською мовами. На низку віршів композитори М. Дремлюга, Р. Скалецький, В. Папаїко, Г. Жолуденко, Я. Поляхівський, В. П'ятигорський написали музику.

Помер 16 січня 2010 року у м. Київ.

Надутий Михайло Іванович

до 90 річчя від дня народження

Михайла Івановича Надутого

Михайло Іванович Надутий народився 20.09.1925 року у с. Цибулівка Тростянец. р-ну, нині Гайсинського р-ну.

Після закінчення восьми класів школи працював у колгоспі. На початку Великої Вітчизняної війни опинився в окупації. Після звільнення у квітні 1944 року Надутий був призваний на службу до Робочо-селянської Червоної Армії. З травня того ж року на фронтах Великої Вітчизняної війни, був сапером 21-го окремого гвардійського моторизованого саперного батальйону 5-го гвардійського танкового корпусу 6-ї гвардійської танкової армії 2-го Українського фронту. Брав участь у Яссько-Кишинівській військовій операції, в боях за звільнення Угорщини в ході Дебреценської і Будапештської операцій. Відзначився під час визволення Чехословаччини.

27 грудня 1944 року Надутий з товаришем, перебуваючи у розвідці, успішно перерізав дроти, підведені до зарядів на шосейному мосту через річку Грон, зберігши його для проходу своєї частини. Того ж дня він загинув у бою. Похований у словацькому селищі Палд.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1945 року за «мужність, відвагу та героїзм, виявлені у боротьбі з німецькими загарбниками» гвардії червоноармієць Михайло Надутий посмертно удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу.

Наконечний Василь Андрійович

до 90 річчя від дня народження

Василя Андрійовича Наконечного

Василь Андрійович народився 12. 04. 1925 року у с. Оляниця Тростянецького району, нині Гайсинського району Вінницької області. Навчався у Київському училищі ужиткового мистецтва (1947–50), закінчив Московський поліграфічний інститут (1961; викладачі А. Гончаров, М. Жуков). Працював майстром альфрейно-живописних робіт для будинків і споруд Закавказьких залізничних шляхів Міністерства шляхів і зв’язку Грузинської РСР (1950–52); у системі «Укоопхудожник»: художник монументально-декоративних робіт Вінницького товариства художників (1952–56), художник-оформлювач Одеського товариства художників (1958–61); графік Одеського художньо-виробничого комбінату (1961–91). На творчій роботі. Брав участь у міських виставках від 1966. Персональна – в Одесі (1997). Образи ліричного і сповненого емоцного натхнення акварельних пейзажів Н. насичені тонким відчуттям краси і кольорового розмаїття живої натури. Член НСХУ (1974). Помер 20. 06. 2016 року у Одесі.

Основні твори

серії – «Кам’янець-Подільський» (1965–94), «Індустрія», «Вилкове» (обидві – 1968–75), «Від Дніпра до Дунаю» (1971), «Новоросійськ. Свідок війни» (1974), «Одещина» (1980–2000), краєвидів Прикарпаття, Поділля, Чернігівщини, Вологди, Загорська (обидва – РФ; усі – 1990–2000-і рр.).

Лівінський Олександр Михайлович

до 90 річчя від дня народження

Олександра Михайловича Лівінського

Народився 13.11.1934 року в с. Олександрівка, Тростянецького р-ну, Вінницької області у селянській родині. Після сільської семирічки навчався у Верхівському сільськогосподарському технікумі. З 1954 по 1958 рік служив на торпедних катерах Балтійського флоту. Закінчив у 1965 році Київський інженерно-будівельний інститут, факультет механізації та автоматизації будівельного виробництва інженер-механік; доктор технічних наук (1991), професор (1992); Методист, директор павільйонів «Нова техніка і механізація» і «Будівництво» УРСР (1958-1968). ВДНГ старший науковий співробітник, завідуючий сектором, лабораторії відділу в НДІ будівельного виробництва (1968-1997). Перший віце-президент Академії будівництва України, директор НТЦ АБУ (1994-2001). Член двох спеціальних вчених рад; член редколегії фахових журналів «Техніка будівництва», «Теорія і практика будівництва» і журналу «Винахідник і раціоналізатор». Автор понад 270 наукових праць та винаходів. Основні праці: навчальні посібники «Техніка будівництва» (2001), «Технологія опоряджувальних робіт» (2004), під його науковою редакцією вперше в Україні видано «Український тлумачний словник будівельних термінів» (2005), підготовлено до друку «Українську будівельну енциклопедію» (2006). Автор книги поезій «Назустріч життю» (2005), «Мій край, моє село». Розробник понад 25 відомчих і республіканських будівельних норм України. Заслужений будівельник України (1996)ю Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2000), Заслужений винахідник СРСР (1985). Лауреат премії ім. академіка М.С. Будникова (1996). Нагороджений золотою медаллю Платона (2002) і медаллю М. Ломоносова (РФ) (2006). Військове звання генерал-полковник Запоріжського козацтва (2008). Майстер спорту з волейболу.

Захоплення: історія, філософія, поезія. Автор понад 270 наукових

праць і винаходів, з них 8 монографій і 5 навчальних посібників.

Основні напрямки наукової діяльності: технологія, організація і

механізація будівельного виробництва.

Використана література

1. Гриб Кузьма Кіндратович / А. М. Подолинний, В. П. Мацько // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-27047

2. Завірюха, П.Д. Западнюк Гнат Павлович / П.Д. Завірюха // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2010. – Т. 10 : З-Зор. – С. 226

3. Діденко, О. Михайло Єгорович Тарнорудов, вчений-бактеріолог, ветеринарний лікар, Герой Соціалістичної Праці [Електронний ресурс] : [25 травня – 150 років від дня народж. М. Є. Тарнорудова (1860, м. Тростянець, нині смт – 1932), вченого-бактеріолога, ветеринарного лікаря, Героя Соціалістичної Праці] / Олена Діденко // Вінницька обласна наукова універсальна бібліотека ім. К. А. Тімірязєва : офіц. сайт. – Вінниця, 1998–2019. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: http://old.library.vn.ua/publications/2009/zpd_Vin2010/zpd_Vin2010_9.html

(дата звернення: 19.05.2020), вільний. – Назва з екрана.

4. Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2020 року : хронол. довід. / Упр. культури і мистецтв Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва ; уклад.: О. Ю. Антонюк, Г. М. Авраменко ; ред. С. В. Лавренюк ; відп. за вип. Л. Б. Сеник. – Вінниця, 2019. – 208 с.

5. Курашкевич Кирило Володимирович / Б. В. Хоменко // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-51790

6. Надутий Михайло Іванович / В. О. Сандул // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-71585.

7. Наконечний Василь Андрійович / Т. В. Басанець // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-71347

8. Тарнорудов Михайло Єгорович : Біографії. Персоналії Поділля [Електронний ресурс] // Біографії. Персоналії, життя яких пов’язано з Поділлям : міні-довідник (на основі БД «Індивідуальні автори») // Бібліотека Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського : офіц. сайт. – Вінниця, 2020. – Режим доступу: http://library.vspu.edu.ua/inform/spisok_bio.htm#%D0%#T

(дата звернення: 21.05.2020), вільний. – Назва з екрана.

9. Покритан Анатолій Карпович / М. А. Бахтін // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2023. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-878242.